Тема. Деформація соціально-правових норм, звичаєвого
права, родинної обрядовості, деморалізація традиційної поведінки селян як наслідок Голодомору.
Опрацюйте текст. Виконайте письмове завдання.
Доведіть, спираючись на текст, тезу: "Голодомор спричинив деформацію моральних норм та традицій українського суспільства".
Протягом 1920-х – 1930-х рр. втілювалася свідомо та ретельно розроблена політика комуністичного тоталітарного режиму, що мала на меті повну асиміляцію і русифікацію українців, денаціоналізацію української традиційної культури. Колективізація радикально змінила базові умови існування українців, зруйнувала соціоекономічне підґрунтя формування українського парагромадянського селянського суспільства
Голодомор-геноцид порушив тяглість народних традицій, на кілька десятиріч перервав еволюційний розвиток української культури. Станом на 1933 р. були істотно знівельовані базові засади духовної сфериукраїнців. Пролонгованими (довготривалими) та латентними (прихованими) наслідками Голодомору-геноциду було зникнення більшості унікальних явищ української традиційної культури в повсякденному житті, обрядовості, ментальності.
Дослідниця етнографічних аспектів Голодомору О. Стасюк виокремила низку деформацій, що відбулися в повсякденному житті та традиційній культурі українців внаслідок репресивної геноцидної політики комуністичного тоталітарного режиму: деморалізація традиційної поведінки українців (тотальний страх перед загрозою «розкуркулення» призвів до того, що нормою стали доноси, підкуп і нацьковування одне на одного. На вимогу совєцької влади вчителі випитували у своїх учнів, де їхні батьки приховали зерно та інші продукти, а за це отримували 10 % від вилученого. Часто для охорони вилученого хліба чиврожаю біля молотарок використовували дитячі загони, ставлячи їх супроти власних батьків, які намагалися повернути своє зерно для годування сім’ї. Голодні люди змушені були вдаватися до дрібних крадіжок у колгоспах, наражаючись на «закон про пʼять колосків» й усвідомлюючи, що покарання може бути занадто суворим, аж до позбавлення їх життя.
Поступово крадіжки вже не осуджували, сприймаючи їх як компенсацію за безоплатну працю. Втім, навіть жахливі умови голодного лихоліття не змогли витравити зі свідомості українців поваги до приватної власності. Спійманих злодіїв, що вкрали харчі з двору сусіда чи городину із власних присадибних ділянок, піддавали ганьбі, а зайд навіть били.
Деформація соціально-правових норм. У голодоморний 1933 р. із появою нового врожаю до полів потягнулися опухлі від голоду і старі, і малі. Охорона колгоспних ланів – об’їждчики на конях – не затрачали багато зусиль, щоб наздогнати цих з-горякрадіїв. У багатьох, хто пережив Голодомор, залишилися в пам’яті закатовані садистами закривавлені фігурки однолітків, а біля них – картузики з колосками. За такі самосуди нікого не карали, навпаки, бузувірська жорстокість мала з боку совєцької влади абсолютне схвалення. По-іншому бути не могло, адже фізичне й моральне насилля над заарештованими міцно закріпилось у системі державних репресивно-каральних органів.
Критерієм придатності для служби в них та партійно-державному апараті була готовність виконати будь-який наказ зверхника. Набір відбувався серед «соціально близьких» прошарків, головним чином, люмпенізованої бідноти. Разом з мандатом та наганом активісти отримували й індульгенцію безкарності за будь-яку жорстокість, спрямовану проти «класового ворога».
Деформація звичаєвого права. Період кінця 1920-х – початку 1930-х рр. негативно позначився на традиційній українській сім’ї. Окупаційний тоталітарний режим знівелював авторитет батька – один із визначальних елементів українського традиційного суспільства. Він більше не міг захистити свою сім’ю від свавілля державного механізму. Позбавлений усього майна, він більше не ніс відповідальності за своїх дітей ані юридично, ані матеріально. Такі компоненти звичаєвого права, як спадщина, материзна, посаг тощо, відійшли у небуття. Ламалися віками вироблені норми пошани до старших у сім’ї, суспільстві загалом.
Зазнала змін і роль жінки, споконвічної хранительки домашнього вогнища, виховательки дітей, домогосподарки (засновники марксизму-ленінізму розглядали жінок досить утилітарно: як масову робочу та соціальну силу, масовий «загін пролетаріату», котрий не може мати власних цілей та протилежних
інтересів, які суперечать робітничому класу). Високий рівень використання жіночої праці в
колгоспах призвів до зниження якості виховного процесу – діти часто з ранку до ночі залишалися недоглянутими.
Преса закликала жінок не залишатися «домашніми невільницями, яких душить, гнітить, притупляє, принижує дрібне хатнє господарство, приковуючи до кухні і до дітей». Анонсували книги, в яких описували нове життя жінок-активісток, які «повикидали ікони та почали творити новий побут». На сторінках
жіночих журналів часто використовували образ жінки, готової до самопожертви заради побудови комунізму. У приклад ставили тих, хто «за останні гроші купував облігації й чоловіків
підбивав на це». Жінок закликали збирати гроші на літаки, дирижаблі, здавати срібні та золоті речі. Зі сторінок журналів на початку 1930-х рр. постійно лунали відозви про необхідність праці в колективних господарствах, проте замовчувалося про надскладні умови праці, особливо жінок: «сезонниці спали
у стайнях, брудних казармах, зазнавали нетовариського поводження доглядачів»; «житлові умови кепські; в стелі щілини, коли дощ іде, цілі потоки води біжать; робітниці ходять у брудній білизні, завелося багато бруду». Жінок били, принижували, ґвалтували, ставили печатки та штампи на лобі. У с. Новополонське
на Шепетівщині на пленумі сільради було внесено пропозицію спочатку зістригти гриви та хвости у коней, а тоді пообрізати коси жінкам2.
Політика «розкуркулення» призвела до знищення традиційної цінності – української родини. Таємна інструкція ЦВК і РНК СРСР від 4 лютого 1930 р. щодо виселення «куркулів» дозволяла членам їхніх сімей залишатися в колишньому окрузі (районі). Єдиною умовою була відмова – дітей від батьків, дружини від чоловіка-«куркуля». Так було унормовано нечуваний раніше аморальний вчинок – зречення своїх батьків, часто за їхньої згоди, а то й за велінням. Батькам здавалося, що в такий спосіб дітям пощастить врятуватися, але найчастіше комуністичний режим, переслідуючи дітей за «соціальне
походження», штучно створював умови, в яких діти виступали проти своїх рідних. Із руйнуванням українських родин уривався зв’язок поколінь, бо дитбудинківські діти переставали бути носіями народних традицій, рідної мови тощо.
Зникав ще один важливий звичай, притаманний українським сім’ям до колективізації й «розкуркулення», – догляд за літніми людьми. Позбавлення приватної власності, перетворення українців на кріпаків у совєцькому колгоспі, саме життя яких залежало від волі держави-окупанта, що з успіхом довів ретельноспланований і здійснений Голодомор, постійне ідеологічне зомбування привело до зникнення в українців віри у власні сили.
Деформація родинної обрядовості. Наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. була знищена значна частина обрядів, пов’язаних із народженням дитини та прилученням її до свого роду. Режим суворо заборонив обряд церковного хрещення, але люди, навіть знесилені голодом, намагалися будь-що похрестити дитину. Священник змушений був проводити обряд посеред ночі, ховаючись. Зазнав змін обряд одруження, було заборонене таїнство вінчання, замість нього ввели обов’язкову реєстрацію
шлюбу. Вінчання у совєцькій пресі називали пропагандою родинного рабства. Через неймовірне зубожіння було здевальвовано такий елемент весільного обряду, як посаг.
Непоправних втрат зазнала календарна обрядовість. Крім заборони святкувати релігійні свята, люди не в змозі були влаштувати традиційне застілля через повну відсутність продуктів. Голодуючі зочевидних причин не могли дотримуватися старих обрядів, які вимагали запрошення гостей, частування певними стравами. В умовах голодування ніхто не згадував про пости, харчові обмеження і заборони. Відбулися зміни в харчуванні селян: запроваджувалося колективне харчування колгоспників,
змінювався його звичний режим.
Організатори й виконавці Голодомору сплюндрували обряд поховання, коли живі проводжають душу померлого і допомагають їй перейти у світ пращурів. Знецінення комуністичним
режимом людського життя спричинило зміну ставлення до мертвих, хоча люди до останнього намагалися поховати рідних, іноді навіть у хаті. Коли ж більшість мешканців села не могла
пересуватися, сільрада за щоденну пайку хліба виділяла збирачів трупів, які звозили їх до спільної ями на кладовищі або навіть на сільському пустирі, узліссі і т. ін. У містах трупи померлих безпритульних українців так само прибирали з вулиць і вивозили на околиці. Часто для них не копали поховальних
ям, а викидали у ярки, навіть не присипаючи шаром землі. Ці обставини фактично унеможливлюють нині встановлення більшості місць поховання жертв Голодомору.
2
