Тема. Риси національного характеру українців. Сімейний добробут.
Прочитайте поданий текст. Він дозолить отримати уялення, як і чим жило українське село до приходу більшовицької влади в Україну.
Дайте відпоіді на запитання на основі тексту.
1. Які цінності були традиційними для укр. селян? Як ці цінності суперечили ідеології більшовиків?
2. Яке місце займали селяни в укр. суспільстві на мкжі ХІХ-ХХ ст.?
3.Як було організоване ведення селянського господарства?
4. Прокоментуйте вислів М.Грушевського "Україна не любила ні царя, ні пана". Пов"яжіть це із психологією укр. селянства (див. текст). Як, на вашу думку, сприйняли більшовицьку владу українські селяни у 1917-1918 рр.?
Українці – представники аграрної цивілізації з тисячолітньою історією землеробської культури і специфічним філософським світоглядом. Д. Антонович відзначав «високу культурність українського народу, що формувалася протягом тисячі років»1 .
Поступово на історико-культурні зони Русі-України нашарувалися інші етнічні, мовні, соціальні, політичні пласти. Регіональність і багатоваріантність української культури – одна з найхарактерніших її особливостей2
. Із давніх-давен українці найбільше цінували землю, родину, власне господарство. Переважна більшість українців жили в селах і на хуторах, багато працювали, займалися ремеслами (дрібне виробництво готових виробів), промислами, продавали залишки продукції на базарах та ярмарках. Для українців важливими були наявність земельної ділянки, забезпечення господарства робітниками, худобою, інвентарем, умови збуту продукції. При цьому варто зауважити, що українські села займали значно більший простір, ніж села в Західній Європі.
На початку ХХ ст. селянство (категорія «селянство» вживається як наукова дефініція, що виокремлює стан людей, осно вним заняттям яких було землеробство) в українському соціумі було домінантним. Напередодні Першої світової війни у корінних українських губерніях частка сільського населення коливалася в межах 85 %3 . За розрахунками І. Витановича, в Україні на початку ХХ ст. понад 75 % усього населення і понад 82 % українців займалися хліборобством4 . О. Русов писав про частку
сільського населення України, що коливалася від 91 до 96 % залежно від губернії5 .
Водночас частка зайнятих у сільському господарстві перед Першою світовою війною знизилась у Франції – до 41 %; Німеччині – до 37 %; Великобританії – до 9 %; понад 60 % – у Росії6 . В Україні вона зменшувалася повільно, досягнувши у 1920 р. показника 81,9 %7 .
На початку ХХ ст. система родинних зв’язків залишалася основою соціальної структури та стратифікації, мала певну специфіку, репрезентовану через «індивідуалізм сімейної спілки» (відносини чоловіка й дружини у господарській сфері часто називали «спілкою»). Значна частина земель знаходилася у володінні селян, була поширена ідея земельного володіння на засадах цілковитої власності.
Домінування в українських селян приватної форми господарювання над общинною поглиблювало різницю у культурі ведення господарства українськими та російськими селянами. Тісний зв’язок українців із землею вплинув на економічні аспекти життя, культуру, психологію, систему цінностей тощо. В. Марочко слушно зауважує, що сімейний добробут українці пов’язували з повсякденною роботою у власному господарстві; селянський двір зазвичай досягав успіху, коли в ньому був батько, який організовував спільну працю дорослих і підлітків, а найменші домочадці та старше покоління виконували допоміжні роботи; родина дбала про сталий хлібофуражний баланс, тобто достатню кількість зерна для якісного посіву, дотримання норм відгодівлі худоби, хліб і до хліба кожному члену родини. Селяни продавали хліб, але не більше 20–25 % його валового збору в господарстві.
Сімейно-трудова організація праці була зумовлена забезпеченням норм внутрішнього споживання: сіяли і вирощували стільки, скільки було потрібно для життя. Селянин не переймався організаційно-економічним значенням слова «хлібофуражний баланс», але знав норми висіву зернових культур, відгодівлі худоби і птиці, необхідний резерв і харчування родини.
Він був агрономом, господарем, власником продукції, її єдиним розпорядником. Одяг, реманент, меблі виготовляли самотужки, тому кошти витрачали на справді потрібні промислові товари (сіль, сірники, гас, взуття від майстра-чоботаря тощо).
Уклад життя не був ідеальним, однак він формувався і діяв століттями. У цьому полягав консерватизм сільського укладу життя, його соціально-економічна самобутність. Він не подобався російським більшовикам, тому що не сприймав їхніх руйнівних догм про комуну, диктатуру пролетаріату, усуспільнення тощо .
С. Маркова узагальнила риси національного характеру українців, який, на її думку, формувався під впливом складних соціальних, географічних, історико-культурних, соціо-економічних, демографічних чинників. Особливостями національного характеру українців були: волелюбність, сміливість, рівність, демократичність, хазяйновитість.
Аналізуючи риси українського національного характеру, зокрема найбільш дискусійну – «український (особистісний) індивідуалізм», враховуючи норми звичаєвого права, його об’єктивніше ідентифікувати саме як «сімейний індивідуалізм» або «індивідуалізм сімейної спілки». На думку П. Кононенка, козацтво стало хребтом, феноменом структуроутворення народного організму, і з цієї причини постало творцем і носієм нової якості ідей .
Українська вчена Н. Мірза-Авакянц, яка досліджувала селянські розрухи в 1905–1907 рр., а згодом була репресована більшо виками, писала, що «в лавах селян здавна жила певність, що вони ще за кріпацтва встигли відробити землю, яку силою захопили поміщики, а тому вона належить їм»10. Науковиця також наводить результати опитувань мешканців Поділля, більшість із яких вважали, що «земля кожного маєтку повинна належати селянам, що живуть біля нього». Наймання українці сприймали як печальну необхідність і говорили: «Нанявся, як продався». Українці ідентифікували наймитування переважно зі злиднями, бідністю, батракуванням, однак часто наймалися не тільки бідні й безземельні селяни, але й селяни-власники (господарі).
М. Грушевський погоджувався із переконаннями М. Костомарова, що «Україна не любила ні царя, ні пана». Б. Кістяківський вважав, що українському народові була притаманна особлива воля чи якась сила, котра спонукала відстоювати самобутню національну індивідуальність. Український одяг був зручним, прикраси яскравими, жіночі чоботи, особливо «чорнобривці», та вишиті сорочки вражали подорожніх. У хатах було чисто, затишно, у скринях лежав посаг для доньок, у сінях і на горищі – запаси на зиму.
Немає коментарів:
Дописати коментар